САТ. COPICAT. /digi-pack/.

Тонкі ламані лінії, полохливі зустрічі несподіваних звуків, схвильоване дихання струн, клапанів, думок, голосів і – прохолодний простір, у якому все це відбувається. Дзеркало, розбите на друзки – кожна скалка якого пам’ятає про ціле і танцює в повітрі, намагаючись упіймати всю пам’ять разом, а не лише фрагменти... І ловить, але –  коли перестає ловити, в моменти зупинки у хиткій рівновазі. Цю музику, можливо, доволі важко осягнути всю цілком, одразу – але відпустивши, дозволивши собі зануритись у кожну окрему мить, як у безкінечність, раптом знаходиш себе уже по той бік відображень. І всі ці знервовані (або ж структуровані) рухи уже не розбивають, не бентежать – спонукають до справжньої відстороненої концентрації. Коли фокус наведено не на одну точку, а –  за неї, за будь-які точки взагалі. Цей спокій, втім – теж ілюзія, бо рух триває навіть там, де час закінчується. Бо рух не вимірюється часом – скоріше, навпаки. Там і зустрінемось...