Холодне Сонце. Промені сліз.

Тому що не знаю, з чого почати. Кожна наступна пісня приносить нові образи, новий варіант початку, складно вибрати щось одне. Втім, це вже є гарною ознакою і каже про якість. Той випадок, коли з самого початку очікуєш чогось знайомого, і отримуєш його, але не так, як очікував. Чому? Можливо, просто тому, що з перших же нот, якось навіть мимоволі, музика заворожує, і починаєш слухати уважно. І помічаєш, що саме уваги музикантами сюди вкладено рівно стільки, щоб... Є в цього два головні прояви. Всі пісні пов’язані однією основною темою, яке не стільки бачиш, чуєш, скільки відчуваєш. А відбувається це так, тому що на доброму рівні пропрацьовано деталі – і вони надають виразності загальному фону, створюють гру тіней в нічному оксамиті. Ще? Чули таку думку, ніби усі взагалі дзеркала пов’язані між собою єдиним простором, і тому кожне з них, навіть кишенькове люстерко, є своєрідним порталом, входом у будь-яке потрібне місце? І цей альбом, і кожна пісня в ньому є, як на мене, таким от підключенням до чогось більшого – і річчю у собі. Очі хамелеона, що пов’язані між собою одним-єдиним, але важливим – його головою. Ось ніч із молодиком, який тільки-но народився – і тому можна побачити її справжнє обличчя так близько, так відкрито. Без макіяжу місячного сяйва. А ось вона ж, але прикрашена різнокольоровим паланням великого міста, і вона вибухає, і цілує стрімко, і зникає у куточках очей, і зі слізьми витікає, і тікає, і залишається – чистою і солоною. Ось каміння, холодне і тепле – і руки, холодні і теплі – і очі твої, холодні і теплі – а насправді? Ось каміння, і руки, і очі твої. Ось музика.