Неокласика, неоромантика – зазвичай подібну музику визначають приблизно так (згадайте, приміром,
Романа Коляду,
Дмитра Красноухова,
Олексія Ревенка). Хоча, зрештою, такого роду визначення – лише натяк на те, з чого ця музика виростає. Достойна музична освіта (або самоосвіта) плюс схильність до імпровізацій, бажання виконувати не лише чужу музику – і здатність втілювати в мелодіях власні думки, враження, переживання. У випадку, коли звучить лише один рояль – все максимально прозоро, щиро, очевидно. Немає, за чим сховатися – це практично розмова без посередників – і саме це, мабуть, підкуповує найбільше. Звісно, за умови, що музика гарна – але в іншому випадку про прозорість, мабуть, і не йшлося б. У всякому разі, замріяні мелодії Богдана Матвійчука викликають бажання придивитися, прислухатися уважніше: в них є та ледь вловима міра тиші, яка дозволяє почути – власне серце.. Mezzo forte, "не надто голосно" – чи не так приходять до нас найсвітліші мрії, спогади, віддзеркалення? Така неголосна музика не закриває собою світ – навпаки, прочиняє якісь двері, дозволяє впустити, увібрати більше, ширше, тонше, ніж зазвичай. У світі, де швидкості постійно зростають, це – неабияка приємність..
