Ірина Шинкарук. Відчуваю.

Погляньмо на фото. У першому наближенні – теплі пастельні тони, що ніби плинуть зі світла у сутінки. Прозорий, м’який осінній настрій. Дивимось вдруге, ближче. Замкнений контур тіла, поза розслаблена лише назовні, але зсередини відчутна напруга. Металевий, прохолодний відблиск сукні і навіть самої шкіри. Це наче захист, прозора, майже непомітна, але – огорожа. Ненав’язливий, але пружній натяк: ти – це ти, я – це я. Подивись, але не торкай. Кожній людині – власний простір для усамітнення. Навіть вуста – тверді. Що ж, дивимось втретє. Дивимось просто. Жінка. Яка сидить сама. Дивиться ув очі. Відблиски, металева прохолода – це щось зовнішнє, привнесене. Одежа, яка зміниться. Поза, яка витече у якусь іншу. Залишається жінка, яка сидить сама і дивиться в очі. Може, застигне, а може – тектиме. От і пісні її такі. Усі три погляди, три наближення присутні на цьому альбомі. Усі три важливі, але суть – у третьому, найближчому. Втім, як завжди.