Алла Загайкевич. Motus.

Яке дивне дихання... це чимось нагадує мереживо – сплетене з сотень і сотень ниток, вервечок, шнурів, спогадів, проволоки, павутиння, зелених та сухих гілок, перехресть сонячних променів, місячних хвиль, величезної невидимої кількості різного коріння, шовкових стрічок із розплетених вінків, рози вітрів, цілі низки присмаків та кольорів... але це мереживо не лежить, не провисає під власною вагою – воно напнуте на повітрі, як то буває із вітрилами бабиного літа – тому все, з чого воно складається, дзвенить – кожне окремо – у власному настрої – і, як не дивно, ніщо нічому не заважає, навпаки – хоча могло би, адже цей альбом є свого роду компіляцією, збіркою улюблених речей, а не окремим самостійним твором (принаймні, був дотепер) – і ось все це мереживо, всіяне тисячами кришталево-прозорих дзвінких крапель, від якоїсь миті проймається світлом – це ти наблизився до того, аби не просто слухати, а чути – і починає ворожити так, як і не снилося кислотним стробоскопам...