Цього разу – як і на більш пізньому альбомі "Незвіданий світ" – Гектор Мукомол створює світи і простори не сам-один. Занурення відбулося з допомогою Віталія Тацяка, що заграв на бамбуковій флейті. Це не єдина, але, мабуть, одна з основних причин, чому виникає відчуття, ніби занурюєшся одразу у три світи. Один з них – звичайно, водний. Швидка й повільна, холодна й тепла, прозора і не дуже – велика вода, в якій є місце і для планктону, і для китів, і для тих, хто не має назви в сучасній мові. Другий – звичайно, повітряний. Причому це не просто відкритий простір, в якому немає нічого, крім вітру та далеких голосів. Ні, це, скоріше, і є сам вітер, який свідомо обрав напрямок – від землі прямо в небо, не звертаючи – і легко, але впевнено несе з собою всіх, хто чує, всіх, хто звучить. Ну а на перетині цих двох, але й незалежно від них, виникає і третій – звичайно, той, про який не кажуть словами, бо це марна справа. Не казатимемо і ми – інколи достатньо просто не забувати про неназвані речі, і залишати їх неназваними. Як не дивно, саме так вони стають явними, не зникають з обріїв життя. З часом вже не ти занурюєшся в світ, а світ занурюється в тебе – і...
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
