Це вже другий сольний альбом Євгена Рогачевського –
перший вийшов десь 2006-го, коли він уже кілька років як став учасником
Воплів Відоплясова. Ну і то виглядало, за великим рахунком, як забавка, жест, у якому було щось і від панку, і від цирку – а насамперед від ностальгії. Цього разу присмак ностальгії теж є – але зовсім інший. В плані звучання цей альбом хочеться, доволі несподівано, назвати... збіркою романтичних пісень. За манерою подачі, мелодикою він чимось нагадує українські – і не тільки – ВІА 70-80-х років: була в тій музиці якась така невинна сонячність, довірлива відкритість світові (ну, може, за винятком трагічних пісень). Тут – теж є. Хтозна, як Євгенові вдалося створити (відтворити?) цю атмосферу, але – вдалося. І це підкуповує. Не часто доводиться слухати свіжий альбом з відчуттям, що всередині тебе піднімається проста усмішка – аж ось довелося. Навіть дивно, не до кінця зрозуміло, але – це працює. Спробуйте самі – а раптом спрацює теж?
