Океан Ельзи. Dolce Vita. Remastered. /перевидання, digi-pack/.

"Мастерінг цього видання виконано у США, в студії легендарного звукорежисера Боба Людвіга (Bob Ludwig), в арсеналі якого за майже піввікову кар’єру – робота з понад 1200 музикантами. Цей мастерінг народився в розпал "Dolce Vita туру" 2010 року і якнайкраще передає цільний, яскравий звук живого концертного виступу."

(інформація з поліграфії до CD)

Анонсуючи вихід нового альбому, Святослав Вакарчук казав: "В цій роботі ми повернулися до звуку, який був на альбомі "Янанебібув", тобто це в основному чотири інструментальні прояви та один вокальний". Ось так просто – але лише на перший погляд. Зрештою, подібною формулою можна описати, мабуть, 90% всієї популярної музики за останні 50 років... До речі, в музичному плані альбом таки проводить маленьку екскурсію: глем-рок, нео-романтика, брит-поп, космо-рок – це є тут, і не лише це. Балади, "забійники", сум, сарказм, патріотичний пафос (у кращому розумінні), м’яка лірика – це є тут, і не лише це... "Dolce Vita" – це відповідь самим собі, чи можна підтримати високу планку, задану альбомом "Міра". Відповідь – так, безумовно. Власне, ці два альбоми в дискографії гурту можна порівняти і за силою, і за глибиною, і за технічною майстерністю. І технічно "Dolce Vita" може навіть переважити, бо досягти максимальної виразності, свідомо обмеживши інструментарій – не завжди і не у всіх виходить. Мені шкода лише, що альбом не вмістив трохи більше таких пісень, як "Небо над Дніпром" або "Надя" – але тут уже кожному своє...