Перкалаба. Джєрґа. /digi-pack/.

Якщо коротко, то це альбом "автокаверів": Перкалаба пропонує власні переосмислення найвідоміших своїх пісень. Але варто сказати більше, бо Перкалаба – із тих, хто навіть через 15 років після початку вміє не лише порадувати, а й здивувати. Тому – пропоную не слухати для порівняння старі версії, принаймні не одразу. Фрагментоване слухання все розбиває. "Джєрґа" в плані концепції – це таки не збірка, а саме альбом. Цілісний, моцний і дещо трагічний за настроєм – попри самоіронію. Кажуть же, що найсолоніша сльоза – у того рудого, що постійно жартує і сміється.. Ця музика спонукає, мені здається, не так до рухів тіла, як до рухів думки. Інші аранжування, інші ритми, наголоси, фішки, нюанси (до речі, декотрі назви пісень теж суттєво змінилися) – наче запальний танок над прірвою в житі, наче зосереджений погляд в очі темряви, коли за твоєю спиною ось-ось має зійти сонце, але відповідь шукаєш незалежно від того, чи воно насправді з’явиться. Тут є якась така безоглядна глибина, від якої часом аж мороз шкірою іде – хоча цей "рудий" дуже добре вміє зробити швидкий вправний жест і сховати бездонну ніч за ще однією усмішкою.. "Джєрґа" прикрасить і зігріє – назва не випадкова – але навряд чи дасть спокійно заснути. Сон – не для живих. Мабуть, так.