Брати Гадюкіни

Історія команди, яку згодом наречуть "українськими Rolling Stones", йде корінням у далекий вже 1988 рік, коли в надрах тільки-но організованого львівського рок-клубу утворилася група однодумців, що обезсмертила ім’я шпигуна Гадюкіна (глибоко негативний персонаж повісті класика радянського дитліту Віктора Драгунського – прим. авт.), та створила той оковитий коктейль із панку, блюзу, реггі, фольку та рок-н-ролу, кріплений тотальним стьобом та приправлений галичанським колоритом і наркоманським сленгом, який тепер називають фірмовим стилем Братів Гадюкіних.

До першого складу групи увійшли Сергій "Кузя" Кузьмінський (спів, клавішні), Олександр "Шуля" Ємець (саксофон), Андрій Партика (гітара), Михайло Лундін (барабани) та Олександр Гамбург (бас). За фінансової підтримки майбутнього директора групи Олени Мархасьової, перший магнітоальбом хлопці записали навесні 1989 року під керівництвом Володимира Бебешка в обладнаній під студію, облицьованій кахелем прохідній кімнаті БК Залізничників. Щоправда, грошей, аби повністю розрахуватися за запис, не вистачило, і Кузі прийшлося "подарувати" кілька пісень дружині звукорежисера Віці Врадій, з якими та, як Сестричка Віка, незабаром перемогла в рок-номінаціі на першому фестивалі Червона Рута в Чернівцях.

Брати також взяли участь у фесті. Виступивши волею жереба у самісінький прайм-тайм – на заході сонця перед повним стадіоном, БГ зайняли в конкурсі друге місце і, як-то кажуть, прокинулися знаменитими.
Проте, лауреатство і увага преси не додали групі концертів. Доброю феєю для Гадів стала, як не дивно, зірка офіціозу Алла Пугачова. До рук Примадонни, що гастролювала того часу у Львові, якимось чином потрапила касета "Всьо чотко!", і вражена почутим співачка запросила Братів взяти участь в її "Різдвяних зустрічах". З телеверсії виступ львів’ян вирізали, але сам факт присутності у "почеті" автоматично зробив їх "особами наближеними" і розпахнув двері концертних залів Львова, України та всього СРСР.
В 1991 році бас-гітаристом стає Ігор Мельничук, який протегує на своє місце за клавішами випускника консерваторії Павла Крахмальова, що давно нерівно дихав до рок-н-ролу взагалі та творчості Гадів зокрема. Крім цього, Гадюкіни вводять до складу другого гітариста на ім’я Ерік Хрептик та духову секцію у складі Степана Коваля, Богдана Ватащука та Олега Качечки, й таким собі біг-бендом записують на студії "Аудіо-Україна" альбом "Ми – хлопці з Бандерштадту", який виходить вже на вінілі.
Тим часом бренд Брати Гадюкіни розширюється до творчого об’єднання, яке починає займатися підтримкою молодих і талановитих земляків – Плач Єремії, Мертвий півень, Клуб шанувальників чаю, та проведенням різних рок-акцій.
1992-го разом з іншими переможцями фестивалю "Червона Рута" БГ вирушають в тур по Польші, Німеччині, Бельгії та Франції, фігуруючи на афішах як Mainstream Snake Brothers. Один з концертів, в престижному брюссельському залі Le Botanique, записується з пульта, щоб майже 15 років по тому бути оприлюдненим у вигляді платівки Live a Bruxelles.
На початку 1994 року Гадюкіни знову збираються до купи, щоб записати кілька пісень. Сергій Кузьмінський приєднується до одногрупників влітку, і до кінця року, знову розширивши склад (тепер за рахунок бек-вокалісток Юлії Донченко та Лілії Павлик), команда закінчує запис альбому "Було не любити", який за шість місяців випускає на компакт-диску компанія "Caravan CD".
(Ігор Мельничук: "Цікава історія з обкладинкою. Дівчина, яка на ній зображена, приїхала до Львова, щоб стати моделлю. Наші знайомі художники її три дні поїли, щоб вона погодилася позувати топлес. Коли принесли слайди, ми всі були в шоці, тому що без будь-якого фотошопу вийшов такий колорит – їй лише стрічки домалювали. Потім її батьки подали на нас до суду").
На той час Андрій Партика та Юлія Донченко залишають гурт, щоб створити дует Гавайські гітари, а family, що залишилася, приїздить до Києва, щоб на студії Комора ударними темпами паралельно записати нову платівку "Бай, бай, мила" і переписати для випуску на CD "Всьо чотко!". Нажаль, обох релізів довелося чекати довго: "Бай, бай…" під назвою "Щасливої дороги" побачив світ лише в 1999-му, а блискучий кругляш "Всьо чотко!" і того пізніше – у 2004-му.

В той же період у Братів Гадюкіних починаються проблеми з концертами. Організатори просто не в змозі забезпечити повноцінні матеріальні, технічні та побутові умови для виступу групи з 9 осіб, яка принципово не грає під фонограму. Гади за спільною згодою з початку 1996 року взагалі згортають спільну діяльність.
Ще у 2005 році історія однієї з головних формацій української рок-музики на цьому й закінчувалася. Далі міг йти невеликий постскриптум, де б повідомлялося про успішну київсько-московську кар’єру Сергія Кузьмінського, спочатку в якості псай-трансового діджея Pubert’а, а потім мережевого електронного музиканта Qzzaargh, про супер-затребувану київську студію Ігоря Мельничука та Павла Крахмальова "Гадюкіни Records", про вихід в 2000 році live-платівки "На!Живо", зліпленої з фрагментів трьох різних концертів БГ 94-95 років у Львові, Москві та Севастополі.

Все змінилося на початку 2006-го, коли з подачі давнього приятеля Гадюкіних Овдія Пиналова легенди все ж рішилися на реюніон. (Павло Крахмальов: "...кінець кінців ми згадали наші пацанячі стосунки, завдяки яким ми стільки років були разом, і вдарили по руках. Без будь-яких контрактів, на взаємній довірі. Так механізм той і запустився").
20 січня Брати дали фантастичне за енергетикою й позитивом шоу, яке без перебільшення назвали "Концертом року" і "Камбеком століття". А дванадцять тисяч глядачів, які, не зважаючи на 28-градусний мороз, забили вщерть київський Палац спорту, - красномовний показник того, як на це повернення чекали.
Описувати те, що відбувалося в залі того вечора, - справа пуста. Словами все одно ту атмосферу і стан душі не передати, а згадати їх (тим, хто був) чи спробувати уявити (тим, кому не пощастило) можна, подивившись DVD "Вродило".
В фіналі історичного концерту вражений прийомом Кузя щиро подякував екстазованій публіці і з властивим гумором попрощався від імені Братів Гадюкіних ще на десять років. Але здається, леді та джентльмени, то був жарт…