Четвертий кут, Віктор Морозов. Армія Світла.

Спочатку була велика спокуса порівняти цей альбом з попереднім – "Треба встати і вийти". Та розумію вже, що порівнювати не варто. Бо, хоча основні дійові особи ті ж самі, але все решта – інше. Передовсім – дещо іншими є теми для роздумів. Лірика Костя Москальця дивним чином настільки гармонійно переплітає і поєднує ознаки різних часів, що саме поняття часу стає не таким важливим. Зрештою, залишається лише один час – теперішній. Завжди і всюди – тільки зараз. Наприклад, альбом наводить знов на думку, що війна за незалежність України, розпочата кількадесят років тому – триває й досі. І тепер більше, ніж будь-коли раніше, вона є протистоянням свідомостей – бо незалежність зовнішня, політико-географічна, нічого не варта, якщо не тримається на свободі внутрішній. Якщо цитувати пісню, то – "...бути собою і бути гордим". Якщо говорити – мовою новин – про "інтеграцію України до світової спільноти", то... Україна може стати рівноправним членом цієї спільноти лише за умови, що остаточно усвідомить себе – собою. Для того, аби бути рівним у правах, потрібно вносити до спільної палітри щось істотно своє, особливе. Українське. Бо той, хто входить до кімнати на правах васала, оповитий чиєюсь тінню, не має власного імені – а лише ім’я свого сюзерена. Так думаю, слухаючи ці пісні.

Втім, звичайно, тут йдеться не лише про це. Адже всі справжні вірші, вся справжня музика на світі завжди – про любов. Бо тільки вона здатна насправді скасовувати час і робити крок вперед і вверх – інших крил у нас немає...

Антон Йожик Лейба