Danilko. Після тебе...

Ми, звісно, зараз згадаємо тут вельмишановну Вєрку Сердючку. Але згадаємо для того лише, щоб тут і зараз про неї забути. Бо вона – це одне, а Андрій Данилко, який всі ці роки виконує її роль – це щось інше. І даний альбом, гадаю, покликаний довести саме такий погляд на стан речей. Робота на контрасті, як то кажуть – і контраст дійсно має місце. Крім того, маємо просто приємний інструментальний альбом. У якому навіть назви композицій, чесно кажучи, не зобов’язують до малювання якихось певних, конкретних образів. Адже це просто музика, і кожен слухач побачить в ній не стільки те, що малював автор, скільки те, що є в ньому самому – в слухачеві. Оце , мабуть, і є образотворче мистецтво – коли і автор, і глядач виконують однакову роль, роль спостерігача. А полотно, у даному випадку музичне, живе своїм життям, підкорюється лише власному ритмові, власним течіям. Втім, заслуга Андрія Данилка – в тому, що ці ритми і течії не є шизофренічними, важкими, безвихідними. Адже кожен митець сам вирішує, якій зі своїх тіней дати волю. Данилко – відпустив тіні просторі. Вони – як вода восени, темна, але прозора. Тут є простір для власних думок. І це добре.

Антон Йожик Лейба