Обійми Дощу. Елегія.

Цей альбом викликає відчуття дивної цілісності. В тому сенсі, що тут буквально всі деталі по-справжньому пасують одна до одної: від дизайну поліграфії до музики, від самої назви альбому до текстів – це все важливі складові загального настрою, атмосфери. Звичайно, так і має бути – але ж не завжди так є, особливо з дебютними альбомами, тому подібну відповідність приємно помічати. Тим більше, що "Обійми Дощу" грають музику, в якій атмосфера є дуже важливою – без неї така музика сприймалася б, як лицемірний фарс. Але ні – фальшу не відчуваєш, хлопці чітко витримують естетику обраного стилю. Смурного, дещо депресивного, проте – з міцною пружиною сили всередині. Клавішні та важкі гітари наче занурюють у глибини без прямого сонячного світла, але завдяки, зокрема, скрипці, флейті, жіночому бек-вокалу світло таки пробивається – і дозволяє музиці відбуватися м’яко, напрочуд лірично. Основний вокал звучить при цьому не вкрай емоційно, трохи якось приглушено – і в межах обраної естетики це, мабуть, доречно, бо не руйнує загального присмаку "готичності". Але, думається, буде здорово, якщо в наступних роботах гурту голос Володимира Агафонкіна розкриється більш яскраво – це додасть картині драматизму. Втім, уже й зараз "Обійми Дощу" – явище, на яке варто звернути увагу всім шанувальникам сутінкової лірики.

Антон Йожик Лейба