Тартак. Опір матеріалів.

Пам’ятаєте пісню "Хулігани" з альбому "Музичний лист щастя"? Більшість музикантів, що починали свій шлях з творчого бешкетування, з часом і визнанням міняються – дорослішають, стають більш солідними і менш гострими. Факт. А от стосовно Сашка Положинського – зовсім не факт. Він, безумовно, дорослішає теж – і не лише фізично – але це чомусь не заважає йому дивитись і бачити, помічати і боліти, розуміти і – казати. Голосно, яскраво, інколи відчайдушно. Невідомо, чи боїться "Тартак" не бути почутим – але точно не боїться озвучити правду такою, як її бачить, без прикрас і реверансів. Так, з помітною долею іронії, а то й сарказму – проте без цинізму. Комусь така чесність може бути і не до смаку – зрештою, значно зручніше і приємніше слухати пісні "про любоф" і шмаття, секс і драґс, наче нічого ніде і ніколи... Зручно не помічати, зручно дивитись на обкладинку, зручно перекладати відповідальність на інших. Зручно, але ж – до біса порожньо... У випадку з "Тартаком" порожнечі немає, а є – життя. І, до речі, любов...