Скрябін. Гламур.

Ви помітили, що "Скрябін" майже ніколи не зникає надовго? Виступає, видається, дає приводи для роздумів – він постійно десь поряд із центром уваги. При всьому цьому досі залишається – чесним. Дещо дивна і дуже цінна якість, яка тільки в теорії має бути природною для людей публічних. На практиці ж, як відомо, популярність дещо розбещує – і відвертість кудись зникає. Але "Скрябін" досі залишає за собою право спокійно озвучувати свою, можливо, не завжди приємну правду. Ці пісні бувають суперечливими, неоднозначними – але їх аж ніяк не назвеш порожніми. Веселі й сумні, закохані й сердиті, мудрі й легковажні – вони щирі. Мені здається, це наслідок досвіду й уваги – тих, що приходять через серце. Звісно, якщо воно небайдуже. Бо саме тоді з нього зникає страх – і не лишається місця ні для чого, крім правди й любові. Без удаваного блиску, без штучних прикрас. Без гламуру. Ні, це не закид на адресу такого явища, як глем-рок (пам’ятаєте 80-ті?). Просто колись гламурна людина була носієм певної естетичної ідеї, активної соціальної позиції. Панк обирав бруд, глем обирав блискучі прикраси, але і те, і друге було – суть. Тепер же гламур  – просто обкладинка. І, поміж іншого, до музики відношення має сяке-таке. До речі, щодо музики. Цей альбом "Скрябіна" – якраз такий собі привіт 80-м та 90-м рокам, неоромантиці та всьому, що з цим пов’язано. Хлопці, за власним зізнанням, розслабилися та просто пригадали улюблену музику – вийшло переконливо.

Антон Йожик Лейба