Едуард Драч. Про славу і багатство.

Свій попередній альбом Едуард Драч видав, якщо не помиляємось, майже 10 років тому – 2002-го. Що ж, за цей час змінилося у світі не так вже й багато – принаймні, якщо брати суть, а не зовнішні події. Отже, для людини, схильної замислюватись, матеріал для роздумів надходить щодня – без перебоїв... Ну а як перше визнання Драчу ще 1989-го принесла саме втілена в його піснях здатність замислюватись, помічати деталі і робити універсальні узагальнення – не дивно, що за цей час нових пісень назбиралося чимало (лише на цьому диску – більше 20-ти). І ось тут згадати б, що Драч – мультиінструменталіст: грає на кобзі, лірі, бандури, гуслях, гітарі, фортепіано, скрипці, мандоліні, банджо, і т.д. Але – ні. Як і на минулому альбомі, він тут робить спробу – майстерну спробу – продовження і розвитку кобзарсько-лірницької традиції. Тож і основний інструмент на альбомі – це кобза... Відповідно, і тексти пісень за формою тяжіють не так до бардівської, як до саме кобзарської традиції. Втім, за змістом ці дві традиції можна назвати – сестрами. Бо йдеться про певний філософсько-споглядальний, але водночас доволі емоційний спосіб світосприйняття, чи не так?

Як би там не було, на новому альбомі Едуарда Драча можна почути не лише суто українські інструменти – а й гострі слова стосовно усього, що відбувається довкола. І, на жаль, не схоже, що актуальність цих спостережень скоро відійде у минуле...