Ольга Богомолець. Осінній день...

Для пострадянського простору барди – окреме явище, окрема культура. Навіть і сьогодні, коли ці пісні вже не є іконами для цілої країни, все одно вони залишаються чимось важливим, незамінним. Мабуть, справа тут в інтимності, правдивості – важко носити маску, коли між тобою та слухачем всього лише голос одної гітари. Ні, звісно, можна і з маскою – але це вже буде не зовсім бардівська пісня, бо природність завжди була однією з головних умов. Власне, саме правдивістю справжній бард і відрізнявся від придворних поетів – за всіх часів. І тепер теж. Тому що ці пісні говорять про одвічне – хоча й оперують, здебільшого, символами буденними. А якщо їх заспівано м’яким, дещо наче стомленим жіночим голосом? Погодьтеся, жінка, що співає під гітару – є в цьому щось беззахисне, відкрите, і тому чисте, чесне. Обережна участь флейти чи саксофона – тільки підкреслює відкритість. Ось тому ці пісні і перемагають – їх хочеться слухати знов. Не завжди навіть заради слів – більше заради того відчуття відкритості. Втім, і Ліна Костенко, і Ірина Жиленко, і сама Ольга Богомолець вміють писати гарні слова – визнаний факт. Отже, є тут і для серця, і для розуму – приймайте.